Новости

Будьте в курсе правовых событий и новинок действующего законодательства!

27.03.2017

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ В СФЕРІ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

були висвітлені Вищим господарським судом України в Оглядовому листі від 28 лютого 2017 року №01-06/521 «Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства про захист прав на об'єкти інтелектуальної власності (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку ВГСУ)».

Вищий господарський суд України висловив цікаву позицію стосовно суттєвих питань однієї з найскладніших галузей господарських спорів, а саме:

            1. Під час розгляду спору про захист ділової репутації та комерційного найменування суд касаційної інстанції наголосив, що  для комерційного (фірмового) найменування властиві  принципи істинності, постійності та виключності З урахуванням чого використання комерційного (фірмового) найменування не повинно носити одноразового характеру, і, оскільки позов спрямований на відновлення порушеного права, використання позивачем комерційних (фірмових) найменувань, на захист яких спрямований позов, повинно мати місце, у  тому числі, і станом на час звернення позивача з відповідним позовом до суду (постанова Вищого господарського суду України від 22.12.2015 р. у справі №910/20889/13).

            2. Укладення ліцензійного договору пізніше у часі за публічне сповіщення музичних творів не дає безумовних підстав стверджувати про те, що таке сповіщення музичних творів відбулося неправомірно.

            За умовам спірного ліцензійного договору його положення розповсюджувалися на відносини сторін, які виникли до його укладення (публічне сповіщення спірних музичних творів у складі аудіовізуального твору відбулося пізніше в часі). Суди першої та апеляційної інстанцій при формуванні висновку про те, що положення ліцензійного договору не можуть поширюватися на правовідносини сторін, які виникли до його укладення, оскільки наведене суперечить приписам статті 31 Закону України "Про авторське право і суміжні права» та статті 1109 ЦК України, не врахували, що зазначені норми не містять обмежень щодо застосування у договорах про відчуження майнових прав та ліцензійних договорах частини третьої статті 631 ЦК України.

Вищий господарський суд України вказав, що саме по собі укладення третьою особою ліцензійних договорів пізніше у часі (за умови, що третя особа набула за відповідними ліцензійними договорами майнові авторські права на використання відповідних музичних творів) не дає підстав стверджувати, що публічне сповіщення Телерадіокомпанією спірних музичних творів у складі аудіовізуального твору відбулося неправомірно, а питання щодо виплати відповідачем справедливої винагороди за використання музичних творів залишилося неврегульованим (постанова Вищого господарського суду України від 23.02.2016 у справі N 910/13003/15).

3.Зобов'язання зі сплати відрахувань виробниками та імпортерами обладнання і матеріальних носіїв, із застосуванням яких у домашніх умовах можна здійснити відтворення творів і виконань, зафіксованих у фонограмах, відеограмах і їх примірниках, є грошовим, і, отже, у разі прострочення такого зобов'язання застосовуються положення частини другої статті 625 ЦК України, тобто можуть стягуватися інфляційні втрати та 3% річних (постанова Вищого господарського суду України від 21.06.2016 у справі N 910/19653/15).

4.Суд нарешті звернув увагу на неправомірність багаторазової фіксації одного і того ж порушення авторських прав, з метою штучного збільшення розміру компенсації. Так раніше правовласник міг в одному місці 5 разів купити один товар, введений в обіг з порушеннями прав інтелектуальної власності, та отримати мінімально 50 мін. зар. плат. Зараз же судами встановлено, що кожна із таких фіксацій не може розглядатися як самостійне порушення за яке можна отримати компенсацію.

Кількість фіксацій позивачем єдиного порушення, що триває, не підтверджує співвідносну кількість порушень відповідачем, яке залишається для нього єдиним порушенням, що триває, а кількість касових чеків, що фіксують факт порушення прав, залежить виключно від волі самого позивача і не є свідченням наявності відповідної кількості порушень зі сторони відповідача.

Вищий господарський суд України змінив судові рішення попередніх інстанцій в частині визначення розміру компенсації та стягнув з відповідача компенсацію у розмірі 20 мінімальних заробітних плат за вчинення єдиного порушення, що триває, вказавши таке: «Встановлені фактичні обставини справи свідчили про вчинення відповідачем єдиного порушення, що триває, прав позивача на твір. Придбання представником позивача твору у різні дні в єдиній торговельній мережі магазинів знаходилося у межах єдиного порушення, що тривало; кількість фіксацій позивачем єдиного порушення, що тривало, позивачем не впливає на кількість порушень відповідачем, яке залишається для останнього єдиним порушенням, що тривало; кількість касових чеків - фіксацій факту порушення прав залежить виключно від волі самого позивача і не є свідченням наявності відповідної кількості порушень з боку відповідача; у період між здійсненням фіксацій факту порушення (неодноразовим придбанням товарів за окремими чеками) позивач не звертався до відповідача з попередженням (претензією) про припинення порушення його прав». (постанова Вищого господарського суду України від 29.03.2016 у справі N 916/3350/15).

Неврахування апеляційним господарським судом наведених обставин призвело до штучного збільшення кількості порушень та, відповідно, до необґрунтованого стягнення компенсації у визначеному судом апеляційної інстанції розмірі.

При цьому ВГСУ наголосив, що розмір компенсації визначається судом виходячи з позовних вимог, однак не може бути меншим від 10 і не може перевищувати 50000 мінімальних заробітних плат (пункт "г" частини другої статті 52 Закону N 3792-XII), які встановлені законом на час ухвалення рішення у справі (постанова Вищого господарського суду України від 29.03.2016 у справі N 916/3350/15).

5.Надання організацією колективного управління суб'єкту підприємницької діяльності права (невиключної ліцензії) на публічне виконання творів без обмеження їх переліку свідчить про узгодження сторонами відповідного ліцензійного договору такої істотної умови, як предмет договору, оскільки, за відсутності будь-яких винятків щодо певних об'єктів та/або суб'єктів прав, це не потребує подальшої конкретизації.

Вищий господарський суд України зазначив, що суди попередніх інстанцій у вирішенні спору дійшли заснованого на законі висновку про відсутність підстав вважати ліцензійний договір неукладеним з огляду на те, що надання організацією колективного управління Підприємцю права (невиключної ліцензії) на публічне виконання творів без обмеження їх переліку якраз і свідчить про узгодження сторонами відповідного ліцензійного договору такої істотної умови договору, як предмет договору, оскільки, за відсутності будь-яких винятків щодо певних об'єктів та/або суб'єктів авторського права та суміжних прав, це не потребує подальшої конкретизації (постанова Вищого господарського суду України від 27.09.2016 у справі N 916/4242/15).

6.Для задоволення позовної вимоги про виплату компенсації достатньо наявності доказів вчинення особою дій, які визнаються порушенням авторського права і (або) суміжних прав, а незначний обсяг такого порушення не є самостійною достатньою підставою для відмови у позові.

Для задоволення вимоги про виплату компенсації достатньо наявності доказів вчинення особою дій, які визнаються порушенням авторського права і (або) суміжних прав. Для визначення ж суми такої компенсації, яка є адекватною порушенню, суд має дослідити: факт порушення майнових прав та яке саме порушення допущено; об'єктивні критерії, що можуть свідчити про орієнтовний розмір шкоди, завданої неправомірним кожним окремим використанням об'єкта авторського права і (або) суміжних прав; тривалість та обсяг порушень (одноразове чи багаторазове використання спірних об'єктів); розмір доходу, отриманий унаслідок правопорушення; кількість осіб, право яких порушено; наміри відповідача; можливість відновлення попереднього стану та необхідні для цього зусилля тощо (постанова Вищого господарського суду України від 23.06.2015 у справі N 910/27253/14).

7. Заборона на реєстрацію знака для товарів і послуг, встановлена абзацом третім частини четвертої статті 6 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", може бути здійснена фізичною особою довічно, а заборона, встановлена абзацом другим цієї ж частини зазначеної статті, для таких майнових авторських прав, як використання назви та персонажу літературного твору (його частини), може бути встановлена автором або його спадкоємцями в межах строків, визначених чинним законодавством.

У разі ж відсутності доказів порушення особистих немайнових прав фізичної особи, особистих авторських прав, закінчення строку дії авторського права та переходу твору в суспільне надбання приписи частини другої статті 6 Закону «Про авторське право і суміжні права» не можуть бути застосовані взагалі (постанова Вищого господарського суду України від 20.01.2015 у справі N 910/3455/13).

8.Необхідною умовою правомірного використання цитат (коротких уривків) з опублікованих творів без згоди автора є обов'язкове зазначення імені автора і джерела запозичення в обсязі, виправданому поставленою метою (постанова Вищого господарського суду України від 26.01.2016 у справі N 910/11320/13).

9.Частина шоста статті 16 Закону  «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» не пов'язує вичерпання прав власника торговельної марки з введенням товару ним особисто або за його згодою в цивільний оборот виключно на території України. Отже, введення власником торговельної марки (або за його згодою) товару під відповідним знаком для товарів і послуг у цивільний оборот може бути здійснено і на території іншої держави (держав), після чого власник не може обмежити або заборонити наступний перепродаж цього товару на території іншої країни, де його права також охороняються (у тому числі на території України). Зазначене, за відсутності територіальних обмежень, дає підстави стверджувати про існування в Україні міжнародного підходу до вичерпання прав (постанова Вищого господарського суду України від 20.10.2015 у справі N 904/2029/15).